Моєму дідові, Жоржу Пейану (або P'tit Рèге), свідку тих подій
вдячність
Від душі дякую всім учасникам баталій, в результаті яких з'явилася ця книга. Кевіна і Анук - зайняли вогневі позиції; своїх батьків і брата за підтримку і підкріплення; Серафіну, Принцесу-воїна, що тримала мою оборону; Дженніфер Луітлен за зовнішні зносини; Говарда Морхейм, який відбив скандинавів; мого відданого редактора Франческу Ліверсідж; Джо Голдсуорси з його важкою артилерією по «Трансуорлд»; мою однодумницю Луїзу Пейдж; а також Крістофера за союзництво.
Частина перша. Спадщина
1.
Моя мати заповіла ферму моєму братові кассис, багатства винного льоху - моїй сестрі Рен-Клод; мені ж, молодшої, - свій альбом і дволітрову банку з одним-єдиним чорним, плаваючим в оливковій олії, великим, розміром з тенісний м'ячик, перігёрскім трюфелем, від якого, якщо витягнути пробку, до сих пір виходить вологий аромат лісової землі. Рівноцінним такий розподіл не назвеш, але мати моя була не як всі; кого і як обдарувати, вирішувала на свій манер, і дивну логіку її вчинків зрозуміти було неможливо.
А Кассис завжди говорив, що її улюблениця - я.
Не скажу, щоб за життя вона якось це показувала. У матері не вистачало часу балувати нас, навіть якщо така схильність у неї була. Чоловік загинув на фронті, вести господарство доводилося однієї. Ми не були розрадою в її вдовину життя, ми докучали їй своїми гучними іграми, бійками, сварками. Коли хворіли, вона ходила за нами стримано, неласкаво, ніби зважувала, скільки коштуватиме виліковування. І вся материнська любов зводилася у неї до того, щоб дозволяти нам вилизувати каструльки, соскребать з денця пристав варення. Або принесе жменю дикої суниці, що росла в траві вздовж городу, протягне пов'язану в хустку, похмуро, без посмішки. Кассис залишився єдиним в сім'ї чоловіком. З ним вона обходилася ще крутіше, ніж з нами, дівчатами. На Ренетт стали рано задивлятися, а мати моя була досить пихата, увагу людей до доньки їй лестило. Я ж - мало того, що зайвий рот і не хлопчисько, щоб тягнути ферму, до того ж, прямо скажемо, красунею не зродила.
З дітей я була в родині найважча, сама норовиста, а після загибелі батька замкнулася, грубила. Худа, темноголовая, з довгими, як у матері, нескладними руками, плоскостопість, отакецький, я, напевно, занадто вже була схожа на неї, тому що нерідко вона поглядала на мене, стиснувши губи, з виразом стоїчного примирення з долею. Ніби чула, що саме мене, не кассис, що не Рен-Клод, нести пам'ять про неї. Але, видно, зовні я, на її думку, для цієї мети не дуже підходила.
Можливо, тому вона і передала мені свій альбом, річ, прямо скажемо, не дуже цінну, якщо не брати до уваги особистих позначок і деяких зізнань, приписаних нею на полях поряд з кулінарними рецептами, газетними вирізками і описами трав'яних зілля. Не те щоб щоденник; в альбомі немає дат, немає чіткої послідовності. Сторінки вставлені як попало, розрізнені листи після вона зшивала маленькими, ріжучими очей стежками; інші сторінки позсихалися і стали не товще лушпиння шкірки, якісь вирізані з картону, ретельно підігнані під розмір обшарпаного шкіряного палітурки. Моя мати позначала віхи свого життя кулінарними рецептами, стравами власного винаходу або варіаціями старих улюблених страв. Їжа стала її ностальгічною потребою, її гордістю, а процес харчування і приготування їжі - єдиним втіленням творчих сил. Відкривається альбом з загибелі батька - стрічка Légion d'Honneur [1] товстим шаром клею приклеєна під помутнілої фотографією і акуратно виведеним рецептом гречаних млинців. З часткою чорного гумору: «Не забути - викопати єрусалимські артишоки. Ха-ха-ха! »- приписано червоним.
В інших місцях мати набагато балакучість, правда, трапляється багато скорочень і туманних натяків. Дещо мені вдалося розгадати. Інші події чомусь безглуздо переінакшені. Зустрічається чиста вигадка, і брехня, і повна безглуздість. Часто упираюся в якусь бісером виведену абракадабру, наприклад - «Яни учохіні ніт'ясобіні, Тенін лсіні шельбоіні чатьолміні». Іноді зверху або збоку на сторінці написано всього одне слово - розмашисто, без видимого сенсу. На одній сторінці синім чорнилом - «гойдалки», на іншій помаранчевим олівцем - «в'юн, шахрай, брязкальця». Ще на одній щось на зразок віршика, хоча не пам'ятаю, щоб мати заглядала в якусь книжку, крім кулінарної. Вірш такий:
сік солодкий,
як в стиглої
дині,
як в яблуці,
як в персику, як
в зливі,
в мені.
Ця безглузда дивина дивує і лякає. Значить, моя мати, моя холодна, байдужа мати, в глибині душі була зовсім інша. Вона так люто замикалася від нас, від усіх на світі; я була переконана, що на ніжні почуття вона не здатна.
Не пам'ятаю, щоб вона коли-небудь плакала. Посміхалася мати рідко, та й то тільки в кухні в оточенні барвистих прянощів, розмовляючи, здавалося, сама з собою. Перераховуючи в своїй звичайній монотонної манері назви трав і спецій: «кориця, чебрець, м'ята, коріандр, шафран, базилік, любисток». На тій же ноті і її опису: «Послежівать за грубкою. Щоб був потрібний жар. Занадто малий - млинець Клеклі. Занадто сильний - масло пригорає, чадить, млинець зсихається ». Потім я зрозуміла: вона намагалася мене вчити. Я слухала, бо ловила в наших кухонних семінарах випадок заслужити від неї хоч одне схвальне слово, і ще тому, що всякі нормальні військові дії час від часу вимагають перепочинку. Улюбленими у матері були сільські рецепти її рідний Бретані: з чим тільки ми не їли її гречані млинці - і з far Breton, [2] і з kouign amann, і ще з galette bretonne, [3] які ми продавали в Анже, що від нас нижче за течією, і ще з нашим домашнім козячим сиром, ковбасою і фруктами.
Вона завжди хотіла передати ферму кассис. Але Кассис раптом взбрикнул, втік першим з села в Париж, від нього не було ніяких звісток, тільки раз на рік посилав листівку до Різдва, де, крім підпису, не було ні слова. І коли через тридцять шість років померла мати, він навіть не згадав про покинутій фермі на березі Луари. Я її викупила у нього за свої вдовині заощадження, причому за хорошою ціною, і угода була чесна, і він був цілком задоволений. Дійшло до нього, що не можна нам кидати цю ферму.
Правда, зараз все повернулося по-іншому. У кассис є син. Він одружений на Лорі Дессанж, авторка кулінарних книг, і у них свій ресторан в Анже - «Aux Délices Dessanges» [4] Видала його разів зо два, ще коли він жити Кассис. Розв'язний такий, брюнет, рано раздобрел, як і його батько, правда, все ще смазлів, і це знає. З першого ж моменту прямо зі шкіри ліз, щоб мені догодити, кликав «мамуся»: підставить стілець, наполягатиме, щоб села на найпочесніше місце, кава подасть з цукром, з вершками, «як здоров'я» запитає, в'ється навколо, точно в'юн, прямо голова від нього колом. Кассис в свої шістдесят з гаком, набряклий від уже здолав його тромбозу, що потім і зведе його в могилу, поглядав на синка з неприхованою гордістю. Мій синочок. Он який красень. Чи не племяш у тебе, а золото, бач який турботливий.
